Цей матеріал — третя стаття серії аналітичних розборів П’ятого саміту перших леді та джентльменів, яку готує Інститут прикладної педагогіки. У попередніх публікаціях ми говорили про перший вимір саміту — доступ до освіти, та другий — інновації. Тепер зосередимося на третьому вимірі: освіті заради миру.

Саміт у Києві поставив просте, але фундаментальне питання: як виховати покоління, яке не захоче війни? Відповідь пролунала у виступах перших леді, президентів, міністрів і педагогів із різних країн: мир починається зі школи. Не з дипломатичних угод і навіть не з економічних реформ, а з того, які цінності прищеплює освіта щодня — у класі, на уроці історії чи під час розмови вчителя з дитиною.

Саміт визначив освіту як фундамент миру й демократичних суспільств. Це не метафора. Там, де бракує якісної освіти, зростає ризик маніпуляцій, пропаганди й насильства. Там, де школа формує критичне мислення й емоційний інтелект, закладається культура довіри, співпраці та ненасильства.

Саме цей вимір ми розглянемо далі — крізь призму виступів учасників саміту, українського досвіду воєнного часу й міжнародних практик.

Критичне мислення як антидот до пропаганди

Одна з центральних тез саміту прозвучала з вуст Олени Зеленської: відсутність знань завжди заповнюється дезінформацією. Історія ХХ століття неодноразово доводила: там, де освіта слабка, приходить пропаганда, яка швидко перетворює людей на «матеріал» для агресивних політичних ігор.

Перша леді України, Олена Зеленська

Це не абстракція. Дослідження, на яке посилалися учасники саміту, показує: обмежений світогляд і низький рівень освіти корелюють із високим рівнем агресивності. Люди з вузьким горизонтом знань легше погоджуються на ненависть і війни. Натомість широка обізнаність і навички критичного мислення формують толерантність, емпатію та готовність чути інших.

Критичне мислення — це не лише «шкільний предмет» чи модний тренд, а захисний механізм суспільства. Уміння перевіряти джерела, ставити під сумнів нав’язані «істини», бачити приховані мотиви — усе це зменшує простір для маніпуляцій. І саме школа є тією інституцією, яка може зробити ці навички масовими.

Для України цей меседж особливо гострий. Війна показала, наскільки інформаційна зброя небезпечна не менше за ракети. Російська пропаганда, яка роками готувала ґрунт для агресії, працювала саме через вакуум знань та відсутність критичного мислення у значної частини населення. Урок, який робить Україна: інвестиції в освіту — це інвестиції в національну безпеку.

Зрештою, критичне мислення — це не лише про індивідуальну навичку, а про колективний імунітет. Суспільство, яке вміє сумніватися і ставити запитання, набагато важче змусити підтримувати агресію чи виправдовувати насильство.

Емоційний інтелект як профілактика насильства

Якщо критичне мислення дозволяє суспільству захиститися від маніпуляцій, то емоційний інтелект створює простір, у якому насильство просто не виникає. Це не просто «м’яка навичка» і не додаток до навчальних програм, а ключовий соціальний інструмент, який формує культуру миру.

Перед самітом було проведене міжнародне опитування, результати якого виявилися показовими: понад третина учнів прямо заявили, що їм бракує уроків з емоційного інтелекту — вміння розуміти власні почуття, будувати стосунки, співпрацювати з іншими. Це не дивно: у світі, де тривога й агресія постійно підживлюються кризами та дезінформацією, саме ці навички стають «першою лінією оборони» для суспільства.

Перша леді Сербії Тамара Вучич наголосила, що освіта — це не лише знання, а й емоційна та психологічна стабільність. Ця теза, озвучена на саміті, виходить далеко за межі гуманітарного дискурсу. Адже стабільна дитина, яка знає, як впоратися зі страхом чи гнівом, у дорослому житті значно менше схильна підтримувати культ насильства чи ставати його жертвою.

На прикладі України ця потреба особливо очевидна. Діти, які щодня чують сирени чи спускаються в укриття, живуть у стані травматичного досвіду. Якщо школа не допомагає їм «перекодувати» ці переживання, вони накопичуються у вигляді агресії або апатії. Тому українські вчителі, поряд із математикою чи літературою, фактично проводять «уроки стійкості»: вчать говорити про страх, підтримувати однокласників, знаходити позитивні ресурси навіть у ситуаціях невизначеності.

Міжнародний досвід підтверджує: програми соціально-емоційного навчання (SEL), які вже давно впроваджуються у Фінляндії, Канаді чи Сінгапурі, знижують рівень шкільного насильства, підвищують успішність і навіть зменшують ймовірність участі молоді в радикальних рухах. На саміті представники UNICEF навели приклади таких ініціатив у Судані, де діти вчаться співпрацювати й вирішувати конфлікти без бійок, навіть коли самі громади живуть у надзвичайно складних умовах.

Для глобальної освіти цей тренд очевидний: суспільства з високим рівнем емоційної грамотності — це суспільства з низьким рівнем агресії. Тому навчати дітей розуміти себе та інших — це не «розкіш», а частина національної безпеки.Україна, що вже інтегрує у свої програми психологічну підтримку, уроки довіри та взаємоповаги, фактично формує покоління, що вміє протистояти травмі через емпатію. І в цьому сенсі емоційний інтелект стає не тільки інструментом виховання окремої дитини, а й профілактикою майбутніх війн.

Роль учителя: формування емпатії, уміння співпрацювати, ненасильницького спілкування

Саміт багато говорив про інновації, технології та фінансування, але між усіма великими цифрами і стратегіями знову й знову звучала одна проста істина: учитель залишається ключовою фігурою освіти.

У кризових умовах саме вчитель стає тією людиною, яка тримає дітей у контакті з нормальністю. Його роль виходить далеко за межі передачі знань. Учитель — це провідник у світ цінностей, наставник, який допомагає дитині зрозуміти себе і навчитися жити поруч з іншими. Василь Сухомлинський колись писав: «Учитель творить Людину» — і ці слова на саміті цитували як нагадування, що саме через педагогів суспільство відтворює себе у майбутньому.

Міжнародні спікери підкреслювали цю ж думку. Перша леді Німеччини Ельке Бюденбендер наголошувала, що вчителі відкривають дітям шлях до життя, сповненого сенсу й надії. Кенійський педагог Пітер Табічі, лауреат Global Teacher Prize, показує власним прикладом, як учитель може стати рушієм громади: він витрачає більшу частину своєї зарплати на підтримку учнів і створює доступні ресурси для тих, у кого немає книжок і комп’ютерів.

Пітер Табічі

На саміті прозвучала також важлива теза від Марко Мантовенеллі (Global Partnership for Education): жодна технологія сама по собі не зменшує нерівність. Якщо дитині просто дають планшет чи програму, без підтримки вчителя, який адаптує матеріал, пояснює складне і допомагає емоційно, ці інструменти залишаються «порожніми оболонками».

Українські реалії підтверджують цю думку. У підземних школах чи під час занять в укриттях саме вчитель робить так, щоб дитина не втратила відчуття майбутнього. Він перетворює урок на простір довіри, де можна не тільки вчити математику чи мову, а й говорити про страх, підтримувати однокласників, вчитися слухати і домовлятися. Це — практика ненасильницького спілкування у дії.

Учитель сьогодні є не лише носієм знань, а й архітектором довіри в класі. Він формує культуру співпраці, показує, як можна відстоювати власні переконання без агресії, як балансувати між чесністю і добротою. В епоху, коли пропаганда та ненависть легко руйнують суспільства, саме педагог є тією ланкою, яка може навчити дітей вибудовувати мир у стосунках, громаді та країні.

Український контекст: навчання під час війни як формування нової громадянської культури

Війна зробила освіту в Україні не лише полем знань, а й полем боротьби за саме життя. Діти ходять до школи в умовах постійних сирен, ховаються в укриттях і підземних класах, але водночас саме в цих обставинах народжується нова громадянська культура.

Перша леді України Олена Зеленська підкреслила: «Право на освіту сьогодні доводиться щоденно фізично захищати». Тому підземні школи, які з’явилися у прифронтових регіонах, стали не лише інженерним рішенням, а й символом: навіть у темряві війни освітнє світло не гасне. Це урок для світу — доступ до знань є настільки ж базовим, як право на безпеку.

Міністр освіти і науки Оксен Лісовий наголосив, що освіту не можна відкладати ніколи. Уряд готує сценарії для будь-яких умов — від блекаутів до відсутності інтернету. Освітня система фактично функціонує у режимі кризового менеджменту. Але саме це вчить дітей і вчителів гнучкості, відповідальності та взаємопідтримки.

Проєкт «Мрія» став символом цих зусиль: цифрова платформа, яка допомагає будувати індивідуальні освітні траєкторії, водночас підтримує вчителів, зменшуючи бюрократичне навантаження, і дає батькам прозорість у навчальному процесі. Ця ініціатива отримала міжнародну підтримку, зокрема грант від Google у розмірі 1,5 мільйона доларів.

Та, попри розвиток цифрових інструментів, саме «живе» офлайн-навчання залишається незамінним. Діти в укриттях не лише вчаться, а й відновлюють соціальні навички — співпрацю, емпатію, командну роботу. Це не менш важливо, ніж знання математики чи мов. Так формується те, що можна назвати «громадянською культурою стійкості»: здатність залишатися людьми, підтримувати одне одного, навіть коли навколо панує небезпека.

Показовим є урок «Фотографії з України: Невигадані історії підлітків», який українські вчителі створили для учнів у різних країнах. Він запрошує дітей світу порівняти своє повсякденне життя з життям українських підлітків у час війни. Такий досвід вчить емпатії і показує, що навіть у глобальній різності ми можемо знаходити точки людського єднання.

Отже, українська школа під час війни стає не лише місцем навчання, а й лабораторією нової громадянської культури — культури миру, взаємопідтримки та гідності. Це урок, який Україна дає світу: освіта може бути не тільки про знання, а й про здатність вистояти й залишитися людьми.

Міжнародні приклади: підходи до мирної освіти у Європі, Африці, Азії

Саміт у Києві став нагадуванням, що проблема миру через освіту не має єдиного рецепту. У різних регіонах світу вона вирішується по-своєму — від інвестицій у ранній розвиток до екстрених програм підтримки у зонах конфліктів. Спільне в усіх цих практиках — розуміння: школа може бути не тільки місцем навчання, а й інструментом запобігання насильству.

Європа: інвестиції в ранній старт і людський зв’язок.

• Австрія через ініціативу «Girls’ Day» долає гендерні бар’єри в STEM, формуючи культуру рівності з наймолодших років. Міністр освіти наголошує: інвестиції у дошкілля приносять найвищу віддачу. Це означає, що профілактика конфліктів починається тоді, коли дитина вчиться сприймати себе і світ у безпечному середовищі.
• Фінляндія робить ставку на «людський зв’язок»: учителі стали «героїчними інноваторами» під час кризи. Тут технології (зокрема штучний інтелект) впроваджуються лише у поєднанні з етичними рамками — смартфони обмежені, а базові навички читання й математики посилені. Фінська модель показує, що ключ до миру — не у швидкості цифровізації, а в збереженні балансу між новими інструментами та старими цінностями.
• Естонія, пройшовши шлях від «Tiger Leap» до «AI Leap», демонструє, як технології можуть допомагати розвивати критичне мислення й допитливість, а не підміняти їх. Це сигнал: інновації самі по собі не несуть миру — його формує педагогіка, яка вчить ставити питання.

Балкани: учитель як хребет культури миру.

• Сербія. Перша леді Тамара Вучич нагадала: знання — єдиний актив, який не можна відібрати. Тут мирна освіта трактується як передача цінностей через учителя, що залишає «слід у душі». У країнах, які пережили власні конфлікти, саме вчитель стає гарантом ненасильницької культури.

Африка: освіта як перша допомога.

• Кенія. Вчитель Пітер Табічі, лауреат Global Teacher Prize, показує, що школа може бути центром відновлення громади. Його програма TeacherCraft допомагає створювати дешеві, інклюзивні навчальні ресурси. Це приклад, коли освіта стає механізмом виживання й одночасно джерелом солідарності.
• Судан. UNICEF працює там, де 80% дітей залишаються поза школою, створюючи безпечні простори і поєднуючи освіту з психологічною підтримкою. Це нагадує, що у кризових регіонах головне завдання школи — дати дитині шанс залишитися дитиною.

Міжнародні організації: системні відповіді.

• UNICEF і Global Partnership for Education у своїх програмах роблять акцент на охопленні найвразливіших груп, на безпеці шкіл і на підтримці вчителя як «творця змін». Їхні підходи формують модель, у якій мирна освіта — це не про героїзм окремих вчителів, а про системну трансформацію.

Що показують ці приклади?
Європейські країни інвестують у майбутнє, створюючи рівні стартові умови й балансуючи інновації з людяністю. Африка та UNICEF демонструють, що навіть у катастрофічних умовах освіта може стати «першою допомогою» для дітей і громад. Сербія й інші країни з досвідом війни наголошують: у центрі завжди стоїть учитель.

Для України це означає дві речі. По-перше, наш досвід підземних шкіл і «уроків миру» логічно вписується у світовий контекст кризових практик. По-друге, щоб вийти з режиму виживання, варто поєднувати його з європейською логікою інвестицій у ранній розвиток і підтримку педагогів. Саміт чітко показав: без учителя, без довіри й без критичного мислення жодна модель не перетворює освіту на шлях до миру.

Освіта як фундамент демократичних і мирних суспільств

Саміт у Києві чітко дав зрозуміти: у ХХІ столітті освіта — це не просто «передача знань», а ключова інституція, що визначає, чи суспільства обиратимуть шлях до демократії та миру, чи скочуватимуться у насильство й авторитаризм.

Олена Зеленська нагадала: брак знань стає ґрунтом для маніпуляцій і насильства. Андреас Шляйхер з OECD розвинув цю думку, підкресливши, що освіта має навчати жити із собою, з іншими й з планетою, виховуючи критичне мислення і «соціальний капітал довіри». Ці тези звучать як відповідь на глобальний запит: як протистояти дезінформації, нетерпимості й агресії.

Особливо яскравим був контраст у словах Володимира Зеленського: справжня межа між Україною та Росією — це не лише кордон, а ставлення до людини. Росія «переозброює» історію й культивує зневагу до життя, тоді як демократична освіта має будувати на емпатії та правді. Цей контраст оголює головний вибір, перед яким стоїть сучасна освіта: бути інструментом маніпуляції чи інструментом людяності.

Президент Фінляндії Олександр Стубб доповнив цю картину власним досвідом: саме освіта стала основою виживання його країни. Фінляндія зробила ставку на грамотність і відкритість, тоді як Росія обрала «озброєну історію». Це порівняння показує: якість освіти визначає не лише конкурентоспроможність економіки, а й безпекову культуру держави.

У такому світлі стає очевидним: мирна освіта — це не «додаток» до інших політик, а їхній фундамент. Вона визначає, чи буде суспільство здатним довіряти, співпрацювати й вирішувати конфлікти без насильства.

Для України ця аналітика має особливу вагу. Ми вже показали світові приклади кризових інновацій — підземні школи, уроки миру, цифрові платформи, здатні працювати навіть під час атак. Але наступний крок — це інтеграція міжнародних практик: фінської етики у використанні технологій, литовського акценту на ранній освіті, кенійського досвіду громадоцентричної школи.

Головний урок саміту полягає у простій, але радикальній думці: освіта — це не лише про успішність дітей, це про цивілізаційний вибір суспільства. Країни, що інвестують у критичне мислення, емоційний інтелект і підтримку вчителя, отримують громадян, які не піддаються пропаганді й здатні будувати мир. Країни, що нехтують цим, ризикують вирощувати покоління для війни.

Ця стаття стала третім кроком у нашій серії аналітичних розборів П’ятого саміту перших леді та джентльменів. У першому матеріалі ми говорили про доступ до освіти, у другому — про інновації як засіб виживання й розвитку, а сьогодні — про освіту як фундамент миру.

Але в усіх трьох вимірах постійно звучала ще одна лінія — роль учителя. Саме вчитель стає тим, хто здатний утримати баланс між технологіями й людяністю, навчити критично мислити й виховати емпатію. Саме цій темі ми присвятимо наступну статтю серії.