Цей матеріал — друга стаття серії аналітичних оглядів П’ятого саміту перших леді та джентльменів у Києві, підготовлений Інститутом прикладної педагогіки. У попередній публікації ми аналізували перший вимір саміту — доступ до освіти: від українського досвіду підземних шкіл до міжнародних стратегій подолання нерівності.
Тепер зосередимося на другій ключовій темі — інноваціях. Саміт показав, що інновації в освіті сьогодні — це не про престиж і технологічні виставки, а про виживання та розвиток у кризових умовах.
Україна представила власні кризові рішення — від платформи «Мрія» до офлайн-додатків і підземних шкіл. Міжнародні партнери поділилися фінансовими та організаційними моделями: мультиплікатори інвестицій, «оплата за результат», мобільні формати дошкільної освіти. Водночас експерти наголосили на ризиках: цифровий розрив, втрата базових навичок через ШІ, небезпека, що технології без учителя створюватимуть ще більшу нерівність.
У цій статті ми проаналізуємо:
- які інноваційні рішення пропонує Україна;
- які моделі демонструють інші країни й міжнародні організації;
- як EdTech може стати як «вирівнювачем можливостей», так і новим бар’єром;
- які висновки з цього може зробити українська освіта.
Українські інновації: освіта у кризовому режимі
Україна представила світові інновації, які складно назвати класичними. Їхня мета — не створити нові можливості, а втримати базові права. Міністр освіти Оксен Лісовий підкреслив: «Освіту не можна відкласти ніколи ні ні за яких обставин». Це не декларація, а опис логіки, в якій доводиться працювати: уряд готує сценарії на випадок відсутності електрики, інтернету чи транспорту. Фактично йдеться про освітню систему, що постійно функціонує у режимі надзвичайної ситуації.
Інтерв’ю з Міністром цифрової трансформації України Михайлом Федоровим
Одним із найпомітніших рішень стали підземні школи. Віцепрем’єр Михайло Федоров заявив про запуск 150 таких закладів у прифронтових регіонах. Цей крок радикально відрізняє Україну від решти світу: у більшості країн інновація асоціюється з цифровізацією чи педагогічними експериментами, тоді як тут вона означає будівництво укриттів, здатних виконувати функції освітнього простору. Це ставить Україну в один ряд із регіонами, де школи працюють у таборах для біженців чи наметах. Проте різниця в тому, що підземна школа не тимчасова, а інтегрована в національну стратегію.
Поряд із фізичною інфраструктурою з’являються й технологічні рішення. Стартап Unicorn School створив офлайн-режим для свого додатку, щоб учні могли навчатися навіть у бомбосховищах, без доступу до інтернету чи електрики. Це рішення змінює саму природу EdTech: якщо у мирних країнах технології здебільшого підвищують зручність і гнучкість, то в Україні вони стають гарантією безперервності навчання.
Усе це формує специфічний тип інновацій, який можна назвати реактивним. Україна не «випереджає майбутнє», а захищає теперішнє. І саме тут виникає ключовий контраст із міжнародними практиками. Наприклад, у Литві інновацією вважається початок навчання з дворічного віку, що має забезпечити рівний старт. У Сієра-Леоне міжнародні фонди впроваджують програми для підвищення рівня грамотності. Тобто ці країни працюють над розвитком, тоді як Україна — над виживанням.
Такий досвід має дві сторони. З одного боку, він демонструє світові, що навіть у найекстремальніших умовах можна зберегти функціонування системи освіти. З іншого — він показує, що українські інновації поки що майже не про розвиток, а про мінімізацію втрат. Це дає міжнародним партнерам підстави захоплюватися стійкістю України, але ставить питання: як перетворити кризові рішення на основу для майбутньої модернізації?
Міжнародні моделі: фінансові та організаційні інновації
Якщо Україна на саміті демонструвала реактивні рішення, продиктовані війною, то міжнародні учасники робили акцент на проактивних моделях розвитку. І це дозволило побачити різні рівні інновацій у світі.
Фінансові інструменти.
Картік Крішнан з International Finance Facility for Education представив ідею мультиплікатора: «Ми створюємо інструменти, де суверенні держави можуть взяти долар і перетворити його на сім». Йдеться про механізм, що дозволяє об’єднувати ресурси урядів, донорів і приватного сектору так, щоб кожна інвестиція примножувалася. Для бідних країн це шанс не чекати «кращих часів», а забезпечити освіту навіть у періоди економічних спадів.Амель Карбул із Education Outcomes Fund пішла ще далі, запропонувавши змінити саму логіку фінансування: «Революційна ідея — платити за результати, які ми хочемо досягти». Це означає, що гроші виділяються не просто на утримання шкіл, а на конкретні досягнення дітей: чи має п’ятирічна дитина базові навички розвитку, чи переходить дівчинка з початкової до середньої школи. Такий підхід створює прямий зв’язок між інвестиціями та освітніми результатами, але водночас ставить питання: як вимірювати ці результати й уникнути «підгонки під показники»?
Організаційні моделі.
Представники ЮНІСЕФ акцентували на дошкільній освіті. П’єр Ребелло де Бріто наголосив, що нерівність «закрадається дуже рано, ще в дитинстві», і тому потрібні мобільні дитсадки, домашні програми, центри у громадах. У Судані, де 80% дітей не відвідують школу, ЮНІСЕФ уже впроваджує такі формати, поєднуючи навчання з психологічною підтримкою. Це не стільки технологічна, скільки соціальна інновація: створити освіту там, де її традиційна форма неможлива.
Порівняльний вимір.
На відміну від України, де інновація означає захист від війни, у світових моделях вона означає розширення можливостей. Литва інвестує в ранній старт із дворічного віку, щоб забезпечити дітям рівні шанси у майбутньому. Сієра-Леоне за допомогою міжнародних партнерів компенсує прогалини в базових навичках грамотності. В обох випадках йдеться про інвестиції в розвиток, а не про «освіту у сховищі».
Таким чином, на саміті зіткнулися два виміри інновацій: оборонний (український) і розвитковий (міжнародний). І це протиставлення стало одним із ключових аналітичних висновків: освіта в кризі потребує і швидких рішень «тут і зараз», і довгострокових стратегій, які дозволять не застрягнути у режимі постійного виживання.
Ризики інновацій: коли технології створюють нові нерівності
Інновації стали однією з центральних тем саміту: від EdTech-стартапів до стратегій використання штучного інтелекту. Та разом із оптимізмом звучали й перестороги. Вони нагадують, що технології здатні не лише розширювати доступ до освіти, а й створювати нові бар’єри. У цьому блоці ми розглянемо чотири ключові ризики, які підкреслили учасники.
Дискусія про ШІ
1. Цифровий розрив як пастка для нерівності
Скотт Макдональд, CEO British Council, зазначив: «Дуже багато людей не мають комп’ютерів чи не можуть дозволити собі їх. Багато хто має комп’ютери, але з жахливим інтернет-зв’язком».
Цей простий факт показує обмеження будь-якого технологічного прориву: він працює лише там, де є інфраструктура. У країнах Африки це призводить до поділу на тих, хто має доступ до якісних EdTech-рішень, і тих, хто залишився поза ними. Для України загроза така сама: у сільських школах чи в прифронтових громадах, де інтернет і електрика нестабільні, цифрові рішення ризикують стати «розкішшю для великих міст».
2. Етичні та політичні ризики ШІ
До теми інфраструктури додався ще один рівень дискусії — етичний. Міністр освіти Данії Крістіна Егелунд зауважила: «Штучний інтелект створює чимало потенціалу, але є багато аспектів демократичних і етичних, які варто врахувати».
Йдеться про те, що алгоритми не нейтральні: вони несуть цінності та упередження тих, хто їх створює. У демократичних країнах це питання регулювання, у недемократичних — загроза перетворення освіти на інструмент контролю. Для України, де інформаційна безпека є частиною національної, проблема ще гостріша: освітні ШІ-рішення мають одночасно розширювати можливості й захищати дітей від маніпуляцій.
3. Втрата базових навичок і критичного мислення
Пол Нерс, нобелівський лауреат, додав ще одну площину: «ШІ дуже непогано виконує певні завдання… що мене бентежить — учні не навчаються навичкам виконувати ці завдання самостійно».
Тут ми бачимо ризик іншого характеру: навіть коли доступ є, надмірне покладання на технології може призвести до «освітнього спрощення». Учні отримують готові відповіді, але не вчаться мислити самостійно. Для педагогіки це не лише виклик, а й викривлення самої мети освіти — замість розвитку критичного мислення ми ризикуємо виховати покоління споживачів алгоритмів.
4. Технології без педагога = поглиблення нерівності
І, нарешті, прозвучала ключова теза про баланс «технологія ↔ учитель». Марко Мантовенеллі з Global Partnership for Education підкреслив: «Деякі з цих технологій, якщо застосовувати лише технологічний підхід, призводять до більшої нерівноправності».
Це свідчить, що технологія сама по собі не є рішенням. Без педагога, який адаптує матеріал, пояснює та підтримує, навіть найкраща платформа стає порожньою оболонкою. Український досвід із підземними школами чи офлайн-додатками теж підтверджує: інфраструктура може забезпечити виживання, але лише вчитель гарантує якість.
Порівняльний вимір
Ризики інновацій проявляються по-різному. В Україні ключова проблема — залежність від технологій у кризових умовах, де блекаути чи зруйновані мережі здатні вмить «обнулити» систему. У глобальному масштабі більший страх викликає комерціалізація ШІ та стандартизація освіти, що загрожує втратити різноманіття педагогічних практик. Та спільний висновок очевидний: інновації потрібні, але вони мають бути підпорядковані педагогіці та етиці. Технологія не може замінити учителя, а лише підсилювати його роботу.
Висновки: уроки про інновації та доступ до освіти
Саміт показав: освіта у XXI столітті більше не може мислитися без технологій. Але водночас було очевидно, що технологія — не панацея, а лише інструмент. Що ми винесли з дискусій про ризики та можливості інновацій?
1. Інфраструктура — передумоsvita ва будь-яких реформ
Без стабільного інтернету, електрики та базових пристроїв жоден EdTech-продукт не спрацює. Україна, яка стикається з блекаутами, і країни Африки, де немає покриття мереж, стикаються з однією проблемою — інновація стає доступною лише для обраних.
2. Етика важливіша за швидкість
Штучний інтелект може зробити прорив у навчанні, але без етичних рамок він так само швидко перетворюється на інструмент маніпуляції. У демократіях це питання регулювання, у державах із авторитарними тенденціями — питання свободи мислення дітей.
3. Критичне мислення не можна делегувати ШІ
Навіть найрозумніша система не навчить дитину сумніватися чи шукати власний шлях. Це завдання школи й учителя. Якщо ми віддамо ці функції алгоритмам, отримаємо покоління, яке вміє користуватися інструментами, але не здатне будувати сенси.
4. Учитель залишається незамінним
Технології можуть бути ефективними лише тоді, коли вони доповнюють педагогічний процес. Усі учасники саміту так чи інакше підкреслювали: без живого вчителя не працює навіть найкраща інновація.
5. Україна і світ — різні контексти, спільні уроки
В Україні інновації працюють як стратегія виживання, у світі — як стратегія розвитку. Але й там, і там ключове завдання однакове: зробити освіту доступною й якісною для всіх дітей, незалежно від обставин.
Завершення: інновації між виживанням і розвитком
П’ятий Саміт перших леді та джентльменів нагадав: інновації в освіті не є синонімом престижу чи моди. Для України вони стали щитом, що дозволяє зберігати право на навчання навіть під час війни. Для міжнародних партнерів — інструментом довгострокового розвитку й інвестицій у людський капітал.
Обидва виміри важливі. Але є й спільний знаменник: жодна технологія не може замінити вчителя, етику й живий контакт. Саміт показав, що EdTech має майбутнє лише тоді, коли він укорінений у педагогіку, а інновації спрямовані на розширення можливостей, а не на їх звуження.
У попередній статті ми аналізували доступ до освіти, у цій — інновації як інструмент виживання й розвитку. Наступним кроком стане третій вимір саміту — освіта заради миру. Саме там прозвучали найсильніші тези про те, як школа може стати бар’єром проти пропаганди й насильства та як український досвід формує нову громадянську культуру.
