Це перша стаття з аналітичної серії Інституту прикладної педагогіки, присвяченої П’ятому саміту перших леді та джентльменів «Освіта, що моделює світ».
Ми уважно переглянули виступи, дискусії й аналітичні блоки саміту, щоб зібрати найважливіше для освітянської спільноти України — не лише факти, а й сенси, які стоять за ними.
Серія охоплює кілька ключових вимірів сучасної освіти: доступ, інновації, людяність, роль учителя та державну політику у сфері освіти.
У цьому матеріалі — перший вимір: доступ до освіти в умовах війни, нерівності та глобальних криз.
Право на освіту завжди здавалося чимось очевидним. Школа — це місце, де дитина вчиться читати, писати, дружити, дорослішати. Але війна, глобальні кризи та технологічні злами показують: навіть це право не є даністю.
П’ятий саміт перших леді та джентльменів у Києві зібрав політиків, міжнародних експертів, педагогів і дітей, аби поговорити про те, що означає «доступ до освіти» у світі, де тривога, бідність чи нерівність можуть у будь-який момент перекреслити мрії.
Для України це особливо болюче питання: наші школи перетворюються на укриття, наші діти вчаться під землею чи онлайн без світла, а вчителі тримають систему на плаву попри все. Але ця тема виходить далеко за межі війни — адже в усьому світі сотні мільйонів дітей не мають шансу сісти за парту або виходять із школи, так і не навчившись базового.
Саміт показав: доступ до освіти — це більше, ніж двері до класу. Це питання національної безпеки, демократії та майбутнього.
Український досвід: школа під землею і під сиренами
В Україні доступ до освіти звучить не як абстрактне право, а як питання виживання. У прифронтових містах діти починають навчальний день не з дзвоника, а зі спуску під землю. Підземні школи з партами й інтерактивними дошками з’явилися не заради ефектності, а щоб діти мали шанс повернутися додому живими. Як сказала Олена Зеленська, «можливо, це звучить похмуро – підземні школи. Але принаймні так наші діти будуть живі й матимуть право навчатися».
Фото з сайту “Новини здорової людини” – Підземна школа у Харкові
Міністерство освіти і науки України готується до будь-якого сценарію. «Освіту не можна відкласти ні за яких обставин», – пояснює Оксен Лісовий. Це означає, що у школах прораховують навіть найгірші варіанти: що робити, якщо зникне електрика, зруйнують дороги чи зникне інтернет. Школа має вистояти, навіть якщо інші системи не працюють.
Паралельно держава будує інфраструктуру: лише цього року, за словами віце-прем’єр міністра України Михайла Федорова, запрацює близько 150 нових підземних шкіл у прифронтових регіонах. Це — унікальний досвід у світі: освіта як частина системи цивільної безпеки.
Але війна “б’є” не лише по стінах і комунікаціях. Вона залишає слід у психології дітей. «Сирени й вибухи роблять їх більш емоційними», визнають урядовці. Українські підлітки додають ще чесніше: «війна може забрати наш спокій і домівки, але не здатна забрати нашу спроможність мріяти про майбутнє». Водночас 65% школярів зізнаються, що забули, що таке живе офлайн-спілкування. Це означає: доступ до освіти — це не тільки місце у класі, а й збереження дитячих мрій та соціальних навичок.
У цьому контексті особливу вагу мають українські EdTech-рішення. Стартапи адаптують свої додатки до умов, які важко уявити в мирному світі. Наприклад, Unicorn School створив гейміфікований онлайн-режим: діти можуть навчатися навіть у бомбосховищах, без інтернету й світла. Це вже не «цифрова зручність», а стратегія збереження освіти у найгірших умовах.
Тож український досвід показує: доступ до освіти сьогодні — це не лише право на парти й книжки. Це право на життя, на мрії, на майбутнє. І саме тому українські рішення стають прикладом для світу, який також стикається зі своїми кризами.
Фізичний доступ: школа як простір безпеки
Поняття «доступ до освіти» в Україні починається з дуже конкретного запитання: чи може дитина безпечно дістатися до школи? Відповідь часто неочевидна. Там, де дороги розбиті, де транспорт не працює через обстріли, а сигнал тривоги лунає кілька разів на день, саме приміщення школи має перетворитися на укриття.
Саміт показав: для українців школа стала не лише місцем навчання, а й частиною системи цивільного захисту. «Ми вже сьогодні з Міністерством розвитку інфраструктури плануємо відбудову так, щоб у центрі громади була школа і лікарня», — пояснив міністр освіти Оксен Лісовий. Школа тут — не остання ланка, а точка, довкола якої будується безпечне середовище.
Міністр освіти Оксен Лісовий
Масштаби вражають: тільки цього року держава збудує близько 150 підземних шкіл. Це не символічні жести, а необхідність: у прифронтових регіонах діти можуть навчатися офлайн тільки там, де є укриття. В іншому випадку доступ до освіти стає ілюзією — клас може існувати на папері, але якщо дитина фізично не може туди потрапити, освіта перестає бути доступною.
Фізичний доступ — це також про щоденну логістику. Чи може дитина доїхати до школи, якщо громадський транспорт зупинився? Чи є генератор, коли світло зникає на кілька діб? Чи витримає будівля обстріли? Це питання, які для інших країн звучать як винятки, а для України стали рутинною частиною освітньої політики.
Урок тут простий: доступ до освіти починається з безпеки. І поки світ дискутує про інклюзію чи цифрові можливості, Україна нагадує: без фізичного захисту жодна дитина не має права на навчання.
Економічний доступ: коли бідність стає бар’єром
Освіта коштує дорого навіть там, де вона формально безоплатна. Підручники, одяг, дорога до школи, харчування — усе це створює невидимий бар’єр, через який мільйони дітей у світі опиняються поза навчанням. Саміт у Києві нагадав: проблема економічного доступу не менш серйозна, ніж фізичні загрози.
Глобальні приклади звучали тривожно. У Сієра-Леоне дев’ятеро з десяти учнів закінчують початкову школу, так і не навчившись читати. Причина не лише в браку вчителів чи методик, а й у тому, що родини не можуть забезпечити мінімальних умов для навчання. ЮНІСЕФ додає: у Судані 80 % дітей взагалі не ходять до школи. Це не просто статистика — це покоління, яке втрачає шанс на майбутнє.
Відповідь міжнародних інституцій — нові фінансові механізми. «Ми створюємо інструменти, де долар фінансування перетворюється на сім», — пояснив Картік Крішнан з International Finance Facility for Education. Тобто невеликі інвестиції можна масштабувати, якщо об’єднувати ресурси держав, донорів і приватного сектору.
Ще радикальніший підхід запропонувала Амель Карбул із Education Outcomes Fund: платити не за процес, а за результат. Якщо дитина у п’ять років має потрібні навички розвитку — це підстава для виплат. Якщо дівчинка переходить з початкової школи до середньої й успішно навчається — це теж вимірюваний результат, за який готові платити донори.
Для України ці моделі важливі не лише через воєнний контекст. Ми бачимо, як бідність уже сьогодні впливає на освіту: родини змушені обирати між роботою підлітка і його навчанням, між харчуванням і підручниками. Якщо держава і міжнародні партнери не зможуть запропонувати нові фінансові рішення, доступ до освіти залишиться правом «на папері».
Економічний доступ — це завжди питання солідарності. Той, хто має ресурси, допомагає тому, хто їх не має. І саме тому ця тема на саміті прозвучала як глобальний виклик: світ або знайде механізми фінансування освіти для всіх, або отримає покоління втрачених дітей.
Соціальний доступ: інклюзія, гендер і голос тих, кого не чують
Доступ до освіти — це не лише питання стін і грошей. Це ще й право кожної дитини, незалежно від статі, мови, стану здоров’я чи місця проживання, мати рівні шанси. Саміт у Києві показав: соціальний вимір доступу часто стає найбільш непомітним, але саме він визначає, чи справді школа є для всіх.
Гендерна нерівність залишається глобальною проблемою. Перша леді Австрії Доріс Шмідауер нагадала: розрив у цифровій освіті значно обмежує дівчат і жінок. Якщо хлопці мають більше можливостей у STEM-галузях, дівчата автоматично втрачають шанс бути серед новаторів майбутнього. Це не тільки несправедливість, а й економічна втрата для цілих країн.
Перша леді Австрії Доріс Шмідауер
Ранній старт як інструмент рівності. Литва, як розповіла Діана Наусєдєне, запровадила дошкілля з дворічного віку для майже всіх дітей. Це означає, що бар’єр нерівності зникає ще до початку школи: усі діти стартують з однакової лінії. Українські освітяни слухали цей досвід особливо уважно, адже війна вже створила нерівність між тими, хто має доступ до дитсадків і гуртків, і тими, хто виріс у підвалах та евакуаційних центрах.
Біженці і діти з кризових регіонів — ще одна група, яка потребує особливого захисту. Представники ЮНІСЕФ наголосили: у Судані, де 80 % дітей не відвідують школу, першою допомогою часто стає навіть не підручник, а психологічна підтримка. Бо без відновлення базової довіри дитина не зможе навчатися.
Український голос у цій дискусії особливо важливий. Наші підлітки на саміті прямо сказали: «65 % дітей забули, що таке відкрите офлайн-спілкування». Це теж соціальний бар’єр. Адже освіта — це не тільки математика чи мова, а й навички жити разом, дружити, слухати і чути. Якщо ми втратимо цю здатність, ми отримаємо покоління дітей, які знають формули, але не вміють будувати стосунки.
Соціальний доступ — це перевірка, чи здатна школа залишатися простором для всіх. Якщо хтось із дітей випадає — через стать, бідність, статус біженця чи інвалідність — ми втрачаємо не лише окрему долю, а й частину майбутнього суспільства.
Виклики і ризики: тінь за кожною можливістю
Коли говоримо про доступ до освіти, легко захопитися новими школами, технологіями чи програмами. Але саміт показав і зворотний бік: кожне рішення несе свої ризики, і якщо їх ігнорувати, воно може поглибити нерівність.
Цифровий розрив. Навіть найкращі EdTech-рішення не працюють там, де в родини немає комп’ютера чи стабільного інтернету. «Дуже багато дітей не мають комп’ютерів або мають поганий зв’язок», — нагадали на саміті представники British Council. Для України це теж реальність: дитина з сільської громади, де немає якісного інтернету, отримує зовсім інший «доступ» до освіти, ніж її ровесник у великому місті.
Штучний інтелект. Усі визнають його потенціал, але попередження лунали чітко. Міністр освіти Данії Крістіна Егелунд сказала: «ШІ має багато позитивного потенціалу, але є також аспекти демократичні й етичні, які потрібно враховувати». А нобелівський лауреат Пол Нерс додав: «Мене бентежить, що учні можуть втратити навички виконувати завдання самостійно». Для України це подвійний виклик: ми потребуємо ШІ, щоб підтримати освітню систему, але мусимо захищати дітей від дезінформації та відчуження від живого навчання.
Ризик поглиблення нерівності. Представники Global Partnership for Education наголосили: «Технології, якщо застосовувати їх ізольовано, призводять до ще більшої нерівноправності». Це застереження важливе для будь-якої країни, а особливо для України, де громади відрізняються ресурсами радикально. Школа в Києві й школа в прифронтовому селі часто існують у різних реальностях.
Втрата людяності. Олена Зеленська у своєму виступі сказала: «Люди з поганою освітою — легка здобич для тиранів». Але небезпека не лише в бідності знань. Якщо освіта перетвориться на набір технічних рішень без живого вчителя, без спільноти, без емоційного зв’язку, ми ризикуємо виховати покоління, яке вміє користуватися інструментами, але не розуміє сенсів.
Виступ Олени Зеленської
Тому головний урок: доступ до освіти завжди має два боки. Один — шанс для розвитку, другий — небезпека створити нову нерівність. Завдання держав і громад — не дозволити другому переважити.
Підсумки: уроки доступу до освіти з київського саміту
П’ятий саміт перших леді та джентльменів показав: освіта сьогодні — це не лише підручники й парти. Це питання безпеки, економіки, рівності та стійкості суспільств.
Головні уроки, які варто винести Україні й світові:
- Безпека — перша умова освіти. Діти не можуть навчатися там, де небезпека загрожує їхньому життю. Українські підземні школи нагадують світові: іноді доступ до освіти починається з укриття.
- Бідність, як і війна, позбавляє майбутнього. Коли сім’я не має коштів на підручники або дорогу до школи, освіта стає недоступною. Необхідні нові фінансові інструменти, які дійсно знижують ці бар’єри.
- Ранній старт формує рівність. Дошкільна освіта з наймолодшого віку, як у Литві, дає шанс подолати нерівність ще до того, як вона закріпиться.
- Технології — лише інструмент. Вони можуть вирівнювати можливості, але також здатні поглиблювати розриви. Використовувати їх потрібно мудро, з урахуванням етики й контексту.
- Учитель залишається незамінним. Жоден додаток чи алгоритм не замінить живого наставника, який підтримує дитину, навчає мислити й допомагає вистояти в кризі.
- Освіта — це питання демократії. Люди з якісною освітою здатні протистояти пропаганді й тиранії. Тому доступ до навчання — це стратегія не лише для школи, а й для держави.
- Партнерство — ключ до змін. Жодна країна чи інституція не подолає ці виклики самостійно. Потрібна глобальна солідарність, від донорів до місцевих громад.
Ці висновки роблять український досвід частиною ширшої світової дискусії. І водночас показують: навіть у найважчих обставинах школа може залишатися простором життя й надії.
Цей матеріал відкриває нашу серію аналітичних розборів Саміту перших леді та джентльменів. У наступній статті ми продовжимо розмову про те, як освіта змінюється під тиском технологій, і чи здатні інновації стати не розкішшю, а засобом виживання.
