Цей текст — п’ята стаття в аналітичній серії Інституту прикладної педагогіки про П’ятий саміт перших леді та джентльменів «Освіта, що моделює світ». У попередньому матеріалі — «Між мрією і реальністю: чого не сказав міністр освіти на Саміті у Києві» — ми детально розібрали виступ Оксена Лісового, акцентуючи на сильних і слабких місцях української освітньої стратегії. Це був погляд зсередини: як країна, що переживає війну, намагається утримати й модернізувати систему освіти.

Але саміт у Києві був значно ширшим, ніж український досвід. Це був простір, де очільники освітніх відомств із різних країн обмінювалися підходами до найгостріших викликів сучасності. Литва говорила про ранній доступ до освіти як системну інвестицію в майбутнє. Австрія — про необхідність культурної зміни: від «передачі знань» до формування компетентностей. Данія порушила питання етики у використанні штучного інтелекту, а Німеччина — про мережі наставництва й роль учителя у виявленні талантів.

Аналіз цих виступів важливий не лише тому, що вони відображають національні пріоритети. Міністри задають рамки, у яких далі працюють школи й учителі, — саме вони визначають, якою буде стратегія розвитку освіти на найближче десятиліття. Порівняння цих підходів дозволяє зрозуміти: що є універсальним у сучасній освітній політиці, а що залишається специфічним для кожної країни. І головне — які уроки може винести з цього Україна, що сьогодні водночас бореться за виживання і вибудовує підґрунтя для майбутнього відновлення.

Другий акцент цієї статті — школа як центр відбудови. Війна зруйнувала не лише будівлі, а й соціальні зв’язки. Повернення дітей до очного навчання там, де це безпечно, стало символом відновлення громади. Школа в такому підході перестає бути лише освітнім закладом. Вона стає осередком довіри, простором соціальної підтримки і навіть психоемоційної стабільності. Це той вимір, який український досвід робить особливо вагомим у глобальній дискусії.

Аналітично це означає кілька речей:

• Україна показує унікальний тип інновацій — не про «розвиток наперед», а про збереження базових прав у кризі.
• Вчитель стає головним носієм адаптивності: саме він здатен перемикатися між форматами, тримати навчання в умовах блекаутів і підтримувати дітей.
• Українська модель освіти під час війни може стати уроком для світу, але водночас є ризик застрягнути в логіці виживання. Питання для майбутнього: як перетворити ці реактивні рішення на фундамент для модернізації після війни?

Україна: школа як центр відбудови

Український виступ на саміті був унікальним — не лише тому, що йшлося про країну, яка воює, а й тому, що освіта постала як інструмент виживання і відновлення одночасно. Міністр освіти Оксен Лісовий говорив про «сценарне планування» як ключову стратегію: уряд готує рішення на випадок блекаутів, відсутності транспорту чи зруйнованих будівель. Фактично йдеться про систему, яка постійно функціонує у режимі надзвичайної ситуації.

Одним із найсильніших символів стали підземні школи. На відміну від країн, де інновації асоціюються з технологічними стартапами чи новими методиками, в Україні інновацією стає будівництво укриттів, здатних забезпечувати навчання навіть під час обстрілів. 150 таких закладів у прифронтових регіонах — це не тимчасове рішення, а стратегія, яка інтегрується в національну систему освіти.

Водночас звучала інша, не менш важлива думка: школа як центр відбудови громад. Повернення дітей до очного навчання там, де це можливо, означає не лише відновлення навчального процесу, а й відновлення соціальних зв’язків. Для багатьох громад відкриті школи стали символом, що «життя триває», навіть якщо навколо — руїни. Це принципово відрізняє український підхід: школа виконує роль не тільки освітнього, а й соціального та психологічного осередку.

Лісовий також наголошував: майбутнє освіти в Україні — гібридне. Онлайн і офлайн мають поєднуватися так, щоб фізичний простір школи залишався центром спільноти, а цифрові інструменти давали гнучкість. Водночас саме офлайн-простір визнано ключовим для розвитку «м’яких навичок» — співпраці, емпатії, критичного мислення. Це знову ж таки підкреслює відмінність від багатьох країн, де головний акцент робиться на цифровізації як такій.

Політичний підтекст української позиції очевидний. Освіта подається не як другорядна сфера, а як стратегічний ресурс держави. «Освіту не можна відкласти ніколи», — наголосив міністр. У цьому формулюванні є і прагматизм, і меседж зовнішнім партнерам: навіть у найважчі часи Україна інвестує в людський капітал.Важливо й те, що український досвід позиціонується як «урок миру» для світу. Те, що діти продовжують навчатися у сховищах чи підземних класах, подається як внесок у глобальну культуру стійкості й миру. Це не лише локальне досягнення, а й аргумент для міжнародної спільноти: освіта може і повинна залишатися пріоритетом навіть у найекстремальніших обставинах.

Важливо й те, що український досвід позиціонується як «урок миру» для світу. Те, що діти продовжують навчатися у сховищах чи підземних класах, подається як внесок у глобальну культуру стійкості й миру. Це не лише локальне досягнення, а й аргумент для міжнародної спільноти: освіта може і повинна залишатися пріоритетом навіть у найекстремальніших обставинах.

Литва: інвестиції у ранню освіту

Литовський внесок у дискусію на саміті був показовим тим, що країна поставила на перший план не університети чи технології, а наймолодших дітей. Перша леді Діана Наусєдєнє, яка фактично озвучила стратегічне бачення освітньої політики держави, наголосила: ключове питання не в тому, скільки інженерів виросте система, а скільки вчителів і наставників зможе виховати покоління незалежних особистостей.

Головне рішення, яке Литва вже запровадила, — це обов’язкова дошкільна освіта з дворічного віку, що має охопити 97% дітей з 2025 року. Це радикальний крок у європейському масштабі, який змінює акценти: освіта стає не лише підготовкою до ринку праці, а формуванням особистості з найраніших років. У такому підході ранній доступ до якісної освіти розглядається як системна профілактика нерівності.

Цей меседж важливий і політично: Литва показує, що невелика країна може стати прикладом у ЄС, зробивши те, на що більші гравці наважуються повільніше. На саміті пролунало й пряме звернення до України: «Не повторюйте наших помилок» — натяк на те, що в Литві занадто довго відкладали розвиток дошкільної освіти, і тепер цей прогал треба наздоганяти пришвидшеними темпами.

Але литовський підхід не зводиться лише до статистики. У ньому є сильний гуманітарний вимір. Діана Наусєдєнє підкреслила, що завдання освіти — це вирощувати сміливих, допитливих, критично мислячих людей, які не тільки впишуться в економіку, а й зможуть змінювати світ. Це своєрідна альтернатива технократичному баченню: якщо інші країни говорили про ШІ чи цифровізацію, то Литва нагадала, що без фундаменту дитячої допитливості й базової довіри до школи ці інструменти не працюватимуть.

Таким чином, литовський меседж можна прочитати у двох площинах: практичній (масове розширення доступу до дошкільної освіти) і ціннісній (пріоритет розвитку особистості перед економічними розрахунками). У глобальному діалозі це важливий акцент: інновації починаються не з технологій, а з того, як ми ставимося до найменших учнів.

Австрія: рівність шансів і стратегічні інвестиції

Австрійський міністр освіти Крістоф Відерер у своєму виступі запропонував одну з найбільш структурованих і водночас прагматичних візій. Якщо литовський акцент був на наймолодших дітях, то Австрія наголосила: «кожна дитина — геній, потрібно лише знайти її талант». Ця теза звучала не як красивий лозунг, а як аргумент на користь системних змін у підходах до освіти.

Ключовим елементом стало підкреслення цінності ранньої освіти. Відерер прямо визнав: інвестиції в дитячий садок і початкову школу — це найбільш вигідна інвестиція для держави, бо повертається у вигляді зниження нерівності, кращих результатів у середній і вищій школі та зростання соціальної мобільності. При цьому він наголосив, що саме ця ланка часто є недофінансованою навіть у розвинених країнах ЄС.

Другий важливий акцент — зміна парадигми викладання. Австрія наполягає: треба відійти від культури «накопичення знань» до виховання компетентностей — співпраці, креативності, критичного мислення. Це відлуння глобальних дискусій, але в австрійській інтерпретації воно звучить як культурна трансформація освіти: школа має навчати не лише «знати», а й «уміти діяти».

Окремо прозвучала тема штучного інтелекту. Австрія позиціонує себе як один із центрів європейських інвестицій у ШІ-інфраструктуру: будує суперкомп’ютери, співпрацює з Nvidia. Але тут важливе уточнення: міністр наполягав, що ці інновації мають ґрунтуватися на європейських цінностях — прозорості, рівності, етичності. Це меседж не лише для внутрішньої аудиторії, а й для міжнародної: Австрія прагне бути не просто споживачем глобальних технологій, а гравцем, який формує їх правила.

У політичному сенсі такий виступ можна читати як спробу поєднати прагматизм і цінності. З одного боку, є дуже конкретний акцент на ефективності системи (зменшення бюрократії, підтримка вчителів і батьків). З іншого — європейський рівень амбіцій: залишатися конкурентними в світі, де США та Китай задають темп.Цей підхід відрізняє Австрію від Литви: якщо там ідеться про масовий доступ, то тут — про якість та культурну зміну. Але спільний знаменник очевидний: без переосмислення ролі школи і вчителя як творців компетентностей а не тільки передавачів знань — ні рання освіта, ні суперкомп’ютери не дадуть очікуваного ефекту.

Данія: етика і виклики ШІ

Данський внесок у дискусію був менш технічним, ніж австрійський, але не менш вагомим за змістом. На саміті звучали дві ключові теми: етика штучного інтелекту та людський вимір освіти, який не може зникнути навіть у світі найсучасніших технологій.

Міністр освіти Христина Егелунд, хоча й говорила небагато, але чітко позначила головний виклик: як поєднати технологічні інновації з довірою, демократичними цінностями і відповідальністю. Данія наполягає: ШІ має служити розвитку людини, а не підміняти її рішення. Це відсилає до давнішої данської традиції «педагогіки довіри» — системи, де дитина розглядається як активний учасник процесу, а не об’єкт контролю.

Символічним продовженням цієї думки став виступ Першого джентльмена Бо Тенберга. Він навів приклад власного вчителя, який навчив його «боротися не з гнівом, а з цінностями» та «балансувати цілісність з добротою». Цей особистий спогад був не лише емоційною ілюстрацією, а й політичним сигналом: у Данії освіта сприймається як формування характеру і цінностей, а не лише як набір знань чи цифрових компетентностей.

У цьому й полягає данський підхід: ШІ не розглядається як технічний виклик, а як етичний. У країні, де довіра є базовим соціальним ресурсом, питання полягає не лише в тому, «як» використати нові технології, а й у тому, чи вони збережуть людську автономію і різноманітність. Це протиставлення «машинної однаковості» й «людської унікальності» стало ключовим меседжем.

На відміну від України, де ШІ презентується як інструмент боротьби з бюрократією і побудови нової інфраструктури, у Данії йдеться насамперед про ціннісні обмеження: що не можна дозволити машинам вирішувати за нас. Це підхід зрілої демократії, яка може собі дозволити ставити довгострокові питання.Таким чином, Данія показує, що глобальна дискусія про ШІ не зводиться до питання «що він уміє?». Набагато важливіше — що ми як суспільство дозволяємо йому робити. І тут освіта стає гарантією того, що наступні покоління зможуть не лише користуватися інструментами, а й ставити до них правильні етичні запитання.

Німеччина: мережа підтримки навколо дитини

Німецький виступ відзначився наголосом на спільній відповідальності за освіту. Перша леді Ельке Бюденбендер говорила не стільки про технології чи інвестиції, скільки про соціальну тканину, без якої жодна школа не може функціонувати. Її меседж був простим, але сильним: дитина потребує не лише вчителя, а й цілу мережу наставників — від батьків і тренерів до громадських лідерів.

Вона згадала власних педагогів, які ще 47 років тому визначили її шлях: учителька мови показала їй красу слова, а вчитель історії відкрив важливість минулого для розуміння сучасності. Це особисте свідчення було водночас політичним аргументом: сильна освіта тримається не лише на знаннях, а на людях, які здатні розпізнати й підтримати талант дитини.

У німецькій перспективі освіта — це надія та ключ до повноцінного життя. Тому йдеться не лише про академічні успіхи, а й про доступність підтримки для тих, хто живе в умовах бідності, має інвалідність чи стикається з іншими бар’єрами. Важливим акцентом стала гнучкість освітніх шляхів: у Німеччині учень із професійно-технічної освіти може пізніше перейти до університету. Така мобільність дає шанс не втратити потенціал людини лише тому, що вона обрала інший старт.

У ширшому сенсі німецька модель пропонує Україні важливий урок: освіта — це не лише справа школи чи міністерства, це справа громади. Поки в Україні головна увага зосереджена на інфраструктурі й безпеці, досвід Німеччини показує, наскільки цінним є залучення батьків, наставників і позашкільних інституцій до формування майбутнього дитини.Цей підхід добре узгоджується з головною ідеєю саміту: освіта формує не тільки індивідуальність, а й соціальну екосистему довіри. Там, де є люди, готові стати поруч із дитиною, навіть найкращі реформи набувають справжнього змісту.

Порівняльний вимір: що об’єднує і що відрізняє освітні стратегії

Виступи міністрів освіти на П’ятому саміті перших леді та джентльменів показали важливу річ: у світі немає єдиного рецепта для шкіл, але є спільні проблеми, на які всі шукають відповіді. Це робить саміт не просто майданчиком для промов, а дзеркалом глобальних тенденцій і своєрідною «лабораторією рішень».

Спільні тренди.

По-перше, в усіх виступах звучала ідея, що учитель залишається центром освітньої системи. Україна говорить про нього як про «стратегічний ресурс», Данія — як про наставника, Австрія — як про провідника від знань до компетентностей, Німеччина — як про «відкривача талантів». Це різні формулювання, але за ними стоїть одна логіка: без учителя не працюють ні інновації, ні ШІ, ні інвестиції в інфраструктуру.

По-друге, освіта більше не зводиться до набору знань. В усіх країнах підкреслюють важливість критичного мислення, емпатії, креативності, громадянських компетентностей. Навіть Австрія, яка традиційно сильна в академічній освіті, говорить про «культурну зміну» — перехід від трансляції фактів до формування компетенцій.

По-третє, рання освіта стає стратегічною точкою впливу. Литва зобов’язалася забезпечити охоплення з двох років, Австрія називає інвестиції в садочки найефективнішими, Німеччина говорить про рівність доступу. Це тренд, якого поки що не реалізувала Україна, але який має прямі наслідки для боротьби з нерівністю.

По-четверте, цифровізація та ШІ — інструменти, а не ціль. Україна робить ставку на «Мрію» та IT-студії, Австрія — на суперкомп’ютери, але обидві країни наголошують: технології мають служити цінностям. Данія та Німеччина доповнюють цей акцент нагадуванням, що технології без людини не формують ні довіри, ні характеру.Нарешті, п’ятий спільний момент — освіта як соціальна опора під час криз. І тут досвід України став найяскравішим прикладом, але інші країни також підкреслювали роль школи в підтримці дітей і сімей, у збереженні довіри та стабільності.

Відмінності у стратегіях.

Тим не менш, відмінності між країнами дуже чіткі.

• Україна демонструє освіту як інструмент виживання та відбудови: підземні школи, сценарне планування, школа як символ того, що громада жива. Це унікальний кейс, де інновація дорівнює фізичному укриттю.
  
• Литва робить ставку на ранній старт: обов’язкова освіта з двох років покликана «зламати» нерівність на початку. Це стратегія довгострокова і мирного часу.
  
• Австрія мислить у категоріях компетентностей і цифрових технологій: від знань — до креативності, від бюрократії — до ефективності, від слабкої ІТ-бази — до інвестицій у суперкомп’ютери.
  
• Данія уособлює гуманістичну традицію: вчитель як наставник і приклад для особистісного розвитку, акцент на етиці та відповідальності.
  
• Німеччина говорить про «екосистему підтримки» — учителів, батьків, тренерів, наставників, які разом допомагають дитині знайти шлях.
  

Таким чином, перед нами постає мозаїка різних відповідей на одне й те саме питання: як підготувати дитину до світу, що постійно змінюється. Для України ключове слово — «стійкість», для Литви — «ранній старт», для Австрії — «компетентності й технології», для Данії — «цінності», для Німеччини — «підтримка».

Саме в цій різноманітності й цінність саміту: він не нав’язує універсальної моделі, а дає змогу побачити, що кожна країна шукає власну формулу, виходячи з контексту й ресурсів. І саме це порівняння дозволяє Україні краще зрозуміти, які ідеї можна перейняти, а які — не приживуться в наших умовах.

Що це означає для України: можливості та обмеження

Порівняння виступів міністрів освіти різних країн показує, що Україна може одночасно багато чого запозичити — і водночас мусить бути дуже обережною з прямим копіюванням чужих стратегій.

1. Ранній старт і рівний доступ.
Литовський підхід до початку освіти з двох років виглядає надзвичайно привабливо. Він допомагає долати нерівність ще до школи, коли формується мовлення, увага й базові соціальні навички. Для України цей досвід може бути орієнтиром, але з поправкою на реальність: війна зруйнувала багато дитсадків, і навіть базове забезпечення місцями є викликом. Тому для нас першочерговим завданням стає відновлення інфраструктури та створення безпечних умов, а вже потім — розширення обов’язкової дошкільної освіти.

2. Компетентності замість фактів.
Австрія говорить про «культурну зміну» — від нагромадження знань до розвитку критичного мислення, співпраці та креативності. Це повністю збігається з тим, що задекларовано у Новій українській школі. Проблема в іншому: у нас це залишилося радше у стратегіях, ніж у щоденних практиках. Українські вчителі під час війни довели здатність бути інноваторами, але система часто змушує їх повертатися до «контрольних і звітів». Тому урок від Австрії для нас — не лише декларувати компетентності, а створювати умови, щоб учителі могли реально змінювати методики.

3. Технології та ШІ: інструменти, а не самоціль.
Україна активно рухається у напрямку цифровізації — «Мрія», ІТ-студії, використання ШІ. Але досвід Австрії та Данії нагадує: тут критично важлива рамка цінностей. Європейський наголос на прозорості, етичності та людяності показує, що технології без педагогіки не працюють. Для України це означає: ШІ має підсилювати роль учителя, а не підміняти її, інакше ми ризикуємо втратити те, що тримає дітей у кризах — людську присутність.

4. Школа як центр відбудови та довіри.
Німецький наголос на мережі наставників перегукується з нашим досвідом шкільних громад. Для нас це не теорія, а щоденна практика: у селах і містах, що постраждали від війни, школа часто залишається єдиним місцем, де збирається громада. Це підтверджує правильність українського курсу — бачити школу не лише як місце навчання, а як осередок соціальної підтримки та відновлення довіри.

5. Обмеження для України.
Є речі, які нам важко взяти напряму. Наприклад, масштабні інвестиції Австрії у суперкомп’ютери або розгалужені системи наставництва Німеччини вимагають фінансових і кадрових ресурсів, яких у нас зараз немає. Так само і литовська модель «освіти з двох років» може виглядати недосяжною, доки не відновлено навіть існуючі садки. Але це не привід відкидати ідеї — скоріше орієнтир на довшу перспективу.Отже, урок для України такий: ми не можемо скопіювати чужі рецепти, але можемо брати принципи — ранній старт, розвиток компетентностей, етичну цифровізацію, школу як центр громади. Їх варто інтегрувати у власну стратегію, спираючись на реалії війни та відбудови.

Висновки: різні країни — різні відповіді, але уроки спільні

Ця стаття завершує нашу аналітичну серію про П’ятий саміт перших леді та джентльменів «Освіта, що моделює світ». Ми подивилися на досвід України, проаналізували інновації, роль учителя та, зрештою, виступи міністрів освіти. І тепер видно головне: світ шукає відповіді на одні й ті самі виклики, але робить це різними шляхами.

Литва ставить на ранній старт і формування особистості з двох років. Австрія вірить у компетентності та інвестиції в ШІ. Німеччина підкреслює наставництво й підтримку сім’ї. Україна, унікально серед інших, перетворює школу на центр виживання й відбудови громади.

У цих підходах є різні акценти, але й спільна рамка: освіта сьогодні розглядається не лише як «галузь», а як стратегія розвитку суспільства і безпеки. Саме це є ключовим уроком саміту для України: ми не самі у своїх пошуках, і ми можемо вчитися як на чужих успіхах, так і на чужих помилках.

Для Інституту прикладної педагогіки цей аналіз — лише початок. У наступних матеріалах ми зосередимося на тому, як ці глобальні ідеї можна приземлити до української школи: що реально впровадити вже зараз, а що потребує довшої стратегії.